Світ розвивається дуже і дуже стрімко. Ще 10 років тому, звичайна мобілка вважалася статусним аксесуаром. І на людину, яка відповідала на дзвінок у трамваї, дивилися, як на іноземця. Важко повірити, що ще 10 років до того, мобільних телефонів просто не існувало. Сьогодні до цього пристрою не лише звикли, але починають вимагати від нього майже неможливого.

Вони змінили наше життя. Та, що там життя, вони змінили весь світ. Телефонні дзвінки лунають скрізь щосекунди, навіть у важкодоступних місцях.

І важко повірити, що перший у світі дзвінок сотового телефону пролунав лише у 1973 році. Його здійснив голова підрозділу мобільного зв’язку Мартін Купер. Проте, до появи комерційно-сотової телефонії залишалося ще аж 10 років.

Сама ідея бездротового зв’язку виникла у 1946 році. Тоді був створений перший у світі радіотелефонний сервіс. Радіостанції встановлювалися прямо в машині і за їх допомогою передавали сигнали на АТС. Проте перед тим як поговорити по телефону потрібно було провернути цілу операцію - зателефонувати на станцію і назвати номер телефону встановлений в автомобілі. Крім того, щоб розмовляти потрібно було постійно натискати і відпускати кнопку на телефоні протягом всієї розмови.

Це сталося 6 березня. У 1983 році на світ з’явився перший портативний сотовий телефон. Мобільна компанія створювала новинку протягом 15-ти років, на яку витратила понад 100 млн.$.

Ця дивослухавка важила майже кілограм і була розміром в цеглу. Акумулятора вистачало лише на годину розмови, а коштував такий зручний тренажер майже 4 тис. $. Проте американців настільки надихала ідея бути завжди на зв’язку, що за мобільним витвором ставали в черги. Хоча із самого початку він був здоровенним і часто втрачав зв’язок.

А нині мобілки – це технологічно озброєні витвори мистецтва з відеокамерами, GPS-навігаторами, інтернетом. Вони замінили нам міські телефони, записники, годинники, плеєри і навіть комп’ютери. І все це, лише мобільні телефони.

Їм часто пропонують купити окуляри проте із зором у цих хлопців точно все нормально. Вони по-особливому ставляться до звичайного слова "мило”, яке часто чують від одних або інших уболівальників.

Футбольний арбітр – це людина, яка контролює перебіг матчу.

На перших футбольних матчах арбітр взагалі не бігав на полі. Він мав почесне місце на трибуні, а також завжди під рукою був коньяк та сигарета. Тобто суддя являвся авторитетною людиною і висловлював свою думку про той чи інший ігровий епізод.

Як ми знаємо футбольна гра починається із свистка, але право свистіти біля вух Богушів та Мілевських ще треба здобути.

Пофесійний футбольний арбітр повинен бути добре підготовленим, як фізично так і психологічно. За футбольними стандартами він має пробігати шість відрізків по 40 метрів (один відрізок за 6,0-6,2 секунди), двадцять відрізків по 150 метрів, біг на витривалість – український арбітр 7-9 км., міжнародний 8-12 км..

Не помилятися у такій динамічній грі як футбол, просто неможливо. У міжнародній практиці, коли арбітр не назначив пенальті (якщо воно звісно було), то йому просто знижують оцінку за матч, а в українській методиці відразу оцінка - 2. А це означає, що він як мінімум пропускає місяць, дві двійки – друга ліга.

Також існують рекомендації ФІФА щодо кольору форми футбольного судді. Взагалі є чотири кольори: червоний, голубий, жовтий і сірий. У нас на Україні використовують всі кольори крім червоного. Навіщо відмовлятися від червоного кольору вітчизняні арбітри не розповідають.

А ще вони гарно підкидають монетки. Які саме монетки використовують наші арбітри – 5,10,50 копійок? І ось розчарування – український дріб’язок взагалі не використовують для футболу. ФІФА присилає спеціальні житони. Раніше це були ворота і м’яч, а сьогодні гравець, що відгадує жеребкування просто вибирає на які ворота буде атакувати.

Бажаємо вам позитивних емоцій від футболу.

Близько 10 років тому, коли тільки почали з’являтися перші блоги (інтернет-щоденники), бувалі інтернетчики віднеслися до цього явища більш ніж поблажливо: ну кого може серйозно зацікавити написання чиїхсь маленьких радощів і печалей, а то і зовсім спонтанних потоків свідомості? Але скептики помилилися: пройшло зовсім трохи часу, і світ охопила справжня блогоманія. Перші блоги були, по суті, звичайними електронними щоденниками. А потім відбулася епохальна для всіх подія: у квітні 1999 року 19-річний американський програміст Бред Фіцпатрік зареєстрував домен livejournal.com (живий журнал, ЖЖ). Цей проект принципово відрізнявся від всього, що було раніше. Тепер «читачі» і «письменники» змогли об’єднуватися в співтовариства по інтересах, коментувати вподобані повідомлення, писати тільки для певного круга читачів. І все це досконало безкоштовно!

Сьогодні створена маса проектів, аналогічних livejournal, а за останні три роки кількість інтернет-щоденників збільшилася в 60 (!) разів. Ще до середини 2007 року їх число склало більше 35 мільйонів — і у кожного блоггера свої причини вести віртуальний щоденник.

Бути собою або надіти маску?
Будемо відверті: рідко хто пише щоденники (хоч рукописні, хоч віртуальні) в надії, що їх ніхто ніколи не прочитає. Отже елемент гри на публіку присутній у будь-якому випадку. Втім, переважна більшість користувачів журналів саме за цим сюди і приходять: за обміном інформацією, підтримкою, співчуттям, світським базіканням - словом, за живим спілкуванням.

Психологи стверджують: з одного боку, в інтернет-спілкуванні ми можемо показати себе реального (реальною), відкинути умовності і стереотипи; з іншої — тут ми можемо бути такими якими завжди мріяли стати, відкритися назустріч своєму потенціалу. Головне — не заграватися.

По суті, закони спілкування у віртуалі ті ж, що і в реальному житті. За тим лише виключенням, що міра відповідальності за сказане слово нікчемна: максимум тебе можуть виключити із списку друзів. Не варто вступати в бурхливу полеміку, краща реакція на грубість — повне ігнорування.

Ну і, нарешті, блог — це можливість в якийсь момент зупинитися і побачити, яким (якою) ти був (була) рік, два, три тому, про що мріяв (мріяла), до чого прагнув (прагнула), з якими людьми спілкувався (спілкувалася), що тебе радувало і засмучувало.

За словами психологів: «Інтернет-щоденник — відмінна можливість трохи абстрагуватися від своїх проблем, подивитися на них з боку, адже коли ми записуємо свої відчуття, нам легше їх аналізувати. — В журналі нам простіше розговоритися з, можливо, зовсім не знайомими людьми: спрацьовує ефект попутника. І потім, тут ви не самотні: вас завжди підтримають, дадуть раду, просто поспівчують. До того ж комп’ютер в цій ситуації грає роль посередника, що важливо для сором’язливих за природою людей, інтровертів. Інтернет-щоденник - це можливість виплеснути ті відчуття, які в реальності пригнічуються. Проте не можна переоцінювати можливості мережі. Не дивлячись на те що тут ви можете зустріти масу яскравих, неординарних людей, не живіть ілюзією, що нові друзі і знайомі чудовим чином і без вашої праці змінять ваше життя на краще. Всі реальні проблеми (від яких ви, можливо, намагалися сховатися в інтернеті) залишаться при вас, і рано чи пізно їх доведеться вирішувати. Важливо розуміти: це віртуальне спілкування, і всі емоції, закоханості тут теж віртуальні».

Спочатку, коли ми тільки відкриваємо для себе можливості спілкування в мережі, це настільки захоплює, що хочеться проводити біля екрану монітора весь вільний, а то і робочий час. Це нормально - так звана стадія одержимості зазвичай триває від декількох тижнів до одного-двох місяців. Деякі люди «застрягають» на цій стадії: для них блог стає сенсом життя, а робота, сім’я, хобі відсовуються на другий план. Тут вже мова йде про справжню залежність, таку як, наприклад, ігрова або алкогольна. І потім, переписуючись з друзями по щоденнику, ми підключаємо тільки один канал спілкування — вербальний. Тим часом, для нас не менш важливе невербальне спілкування.

У ідеалі ж через деякий час наступає фаза рівноваги, коли спілкування в інтернеті займає своє місце в житті — так само, як цікаві книги, телевізор і зустрічі з друзями в реальному житті.

Маленький словник для інтернет-новачка:
Блог (з англійського - вебжурнал) – це особиста сторінка, персональний віртуальний щоденник.

Friend-лента – регульований список друзів, який дозволяє контролювати доступ до записів, шукати приятелів по інтересах.

Нік (nickname - прізвисько) – формальне ім’я під яким користувач реєструється у мережі.

Аватар (user picture - картинка користувача) – зображення, що представляє користувача в інтернет-просторі. Можна міняти залежно від настрою.

Крім корисних властивостей, сміх ще й може багато розповісти про людину. Сміх — така ж неповторна особливість людини, як зовнішність, голос, хода.

Деякі люди сміються так, що і сам не можеш втриматися від сміху, а в декого сміх нагадує радше поминальний плач. Згадай-но, як сміються твої друзі та знайомі.

Сміх на А (ха-ха-ха) — іде від серця, сповнений гармонії з навколишнім світом, світлої радості. Характерний для безтурботних людей з наївно-веселою вдачею.

Сміх на Е (хе-хе-хе) — не дуже симпатичний, бо схожий на бекання. Часто так сміються підлабузники у відповідь на сміх шефа. Виказує зухвалу, заздрісну натуру. Чим більше виражене "є”, тим більше в людині хамства, зловтіхи, презирства. Люди таким сміхом завжди тримаються на певній дистанції від співрозмовника.

Сміх на И (хи-хи-хи) — суміш іронії і зловтіхи. Це прихований хитрий сміх. За таким сміхом зазвичай криється підтекст і прихований намір. Часто так сміються жінки.

Сміх на О (хо-хо-хо) — знущальний. Звучить загрозливо (згадай Карабаса-Барабаса), іноді з певним сумнівом, критичним подивом, протестом.

Сміх на У (ху-ху-ху) — це навіть не сміх, а прихований страх, наприклад, у забобонних людей, які бояться примар.

Якщо сміх свідчить про характер, то за усмішкою можна зробити висновок про емоційний стан людини та про її ставлення до тебе.

Розслаблена усмішка - чим менше напруги, тим вона привабливіша. Така усмішка свідчить про щиру радість.

Усмішка у вигляді закритих і трохи напружених губ свідчить про стриманість, вольове зусилля. Така усмішка викликана власними думками, прихованим спостереженням за людьми.

Збентежена усмішка-вибачення зазвичай з’являється ненадовго і швидко зникає. Така усмішка — вияв нещирості почуттів. Свідчить про боязкість та незручність становища.

Заперечлива посмішка-скепсис, при якій кутики рота опущені, виражає іронію, зловтіху, зверхність, негативне ставлення до предмету розмови.

Солодка усмішка, при якій губи складені бантиком, типова для кокетливих дівчат, сентиментальних людей, а також для підлесників, які такою усмішкою відповідають тим, кому лестять.

Уїдлива посмішка, схожа на гримасу, реакцію на кисле, свідчить про приховані наміри. Вона завжди напружена, притаманна нахабам, хамам. Така посмішка може виказувати лицемірство та нещирість.

Крива посмішка (з одного боку усмішка, з другого — просто опущений кутик рота) виражає внутрішнє протиріччя, яке свідомо ховають за показною приязню, а також сарказм чи скепсис.

Декілька років назад люди вивчали такі азбуки, як "АБВ”(А Бе Ве), "ABC” (Ей Бі Сі), а зараз – у сучасному світі доводиться вивчати ще й нові азбуки, наприклад, клавіатурна азбука "QWERTY” або "ЙЦУКЕН”.

Ви звертали увагу чому літери на клавіатурі розташовані в такому дивному порядку?

Ще у далекому XIX столітті друкарські машинки своїм виглядом скидалися на швейні. Інженери турбувалися винятково технікою відтворення літер на папері. Питання, як розташовувати клавіші особливо гостро не стояло. Довго недумаючи, розставили кнопки з літерами за алфавітом. Ось тут усі машиністки попалися. Прилад гарний, а писати не зручно.

Кожна мова має найбільше повторювані слова і звуки, на папері – літери. Букви, що найчастіше вживалися на такій машинці почали "западати” і "чіплятися одна за одну”, дотого ж, у той час текст відображався на зворотньому боці аркуша і побачити надруковане, можна було лише наприкінці роботи.

Тому 1868 року Крістофер Шоулс зі своїм братом матиматиком створив нову розкладку для друкарської машинки. Він не знав, що ці прилади зникнуть, а його винахід житиме і в XXI столітті. Винахідник переробив розкладку так, аби найчастіше вживані літери стояли одна від одної якомога далі, щоб незачіпалися. Винахідник порозкидав літери по різних боках і рядах клавіатури.

Так народилася система "QWERTY”. На 98% сучасних комп’ютерів встановлена саме вона. Хоча потреба розводити часті літери по інших боках клавіатури давно вже відпала. Сучасний комп’ютер все таки працює інакше ніж друкарська машинка.
Всього 2% комп’ютерів працюють із розкладкою "ДВОРАКА”.

Август Дворак вигадав аналог "QWERTY”. Кажуть, що ця система ще зручніша. Саме на ній встановили світовий рекорд зі швидкості набирання текстів. (його доречі, уже 100 років не можуть побити). Проте ця розробка з’явилася запізно. Світ вже полюбив стару американську розкладку, тому клавіатура "ДВОРАКА” нікого не зацікавила.

"QWERTY” завоювала увесь англомовний світ неодразу, але поступово підкоривши світ кидати його не збирається.

Ще один факт про "QWERTY” дошку, містичний, на її верхньому ряді зібрані не відомо чому усі літери англійського слова "type writer”, що означає "друкарська машинка”. Які слова зашифровано на середньому і на нижньому ряді наразі питання відкрите.

А яку радість пережили машиністки коли 1876 року Франц Макгарель винайшов "сліпий десятипальцевий метод друкування”. Дядько працював судовим сценографістом, тому добре розумів наскільки важливо набирати текст швидко.

Результати друкарських експериментів свідчать, що людина, яка володіє "десятьма пальцями” друку у багато разів швидше може надрукувати текст ніж той, хто володіє "трьома”.

Назви не завжди відповідають сутності предметів. Ось наприклад, звичайна парасоля. Її назва прийшла в українську мову з французької і походить від фрази "parasol”, буквально "від сонця”. Але ж ми використовуємо парасолю від дощу. Чому ж така назва?

Цій речі уже понад 3000 років. За такий вік вона пройшла весь світ. Від далекого сходу, де народилася, аж до американських берегів на заході. Сьогодні без неї не може обійтися ніхто, так само як без комп’ютера чи холодильника. Але на відміну від цих приладів вона не зосереджувалася на якісь одній функції. З часу появи на світ їй довелося виконувати різні завдання, а тепер їх ще більше. Зрозуміло імен у неї теж чимало – амбрела, зонтик, парафлюї, зонт, абож парасоля.

Що ви уявляєте коли чуєте слово парасоля? Мабуть вітер, зливу, калюжі. А раніше цей предмет пов’язували лише з владою.

Якщо українські гетьмани вимахували булавою, московські царі міцно трималися за скіптр і двоголовий герб, то в Єгипті над фараоном тримали парасолю. А король Бірми напинав над собою парасолю з дві дюжини куполів, і дуже тішився, коли його називали "владарем 24-ох парасоль”. Існувала традиція, владарям не можна було пектися на сонці.

А якщо ти пересічний кореєць натягни на голову очеретяний капелюх і поливай мовчки рис.

У Середньовіччі парасоля з’явилася в Європі і означала предмет проти сонця. Росіяни послуговуються словом "зонтік”, воно походить від "зонте”, так скандинави називали корабельний набір, що захищав матросів від сонця. Як бачите раніше парасоля асоціювалася лише з гарною погодою.

Справжній переворот стався років 200 тому, коли почалося парасолеве мокре життя. Хтось зауважив, якщо проселити тканину і повідрізати усі дармовиди то парасоля перетвориться на параньюї, тобто предмет проти дощу.

Парасолебудівну революцію завершили німці. На початку XX століття берлінський інженер Аут Гау сконструював першу телескопічну парасолю, тобто складну.

Тепер це високотехнологічний предмет. Якісна парасоля не буває без якісної тканини і сталі. На наших базарах продають дешеві парасолі з якихось плащовок і алюмінію. Так от – це все одноразове і витримає хіба, що дві весняні зливи. А ще треба звертати увагу на стрижень, чим довші тим кращі. Тоді від сильного вітру не погнеться. А ось із чого зроблена ручка не важливо, головне аби було зручно тримати.

Ніхто не сперечається сучасні напівавтомати і автомати, що загинаються у два-три рази найзручніші. Проте вже років 100 практично тростяна парасоля поза модою, особливо після того, як французький раціоналізатор Істен Ролан додумався приробити до стержня гачок аби вішати тростину на руку.

Крім звичайних захисних завдань сучасні парасолі виконують масу інших функцій, наприклад у кіно розсіюють світло, у барі прикрашають коктелі, а в мистецтві без них взагалі нікуди.